Найтяжче на війні – не впускати у серце ненависть

Віталій Світличний – лікар-отоларинголог Сосницької районної лікарні. У зоні АТО він провів понад півроку: 28 березня минулого року був призваний на службу, а 20 березня цього року повернувся додому. Майор запасу з 25-річним медичним стажем, який два роки служив у радянській армії, випускник Луганського медичного інституту – шанований не лише у своєму районі лікар і патріот. Він – цікавий, ґрунтовний і переконливий співбесідник. Його світобачення і досвід спонукають до роздумів дорослих і школярів.
– У військкоматі сказали, що армія потребує медиків. Увечері зателефонували і повідомили, що завтра вранці треба бути в пункті збору, – розповідає Віталій Вікторович. – Треба – значить, буду. Пару тижнів проходив навчання у Гончарівському, в розташуванні 1-ої окремої танкової бригади, а з 12 квітня займався медзабезпеченням базового військового табору і блокпостів у Городнянському районі Чернігівщини. Найнеобхідніший медичний інструмент узяв свій, літню форму купили самі, бронежилет видала районна влада.
У травні танкову бригаду відправили до Луганського аеропорту. А згодом і я до неї приєднався. У складі мого медичного екіпажу були всі земляки: фельдшер Сергій Любенко з Козелецького району, санінструктор Сергій Приходько з Корюківки, другий санінструктор – Віталій Овчар із Коропського району, водій Юрій Кубрак із Ічні.
Жили медики в бункері, разом із бійцями стрілецької роти. Операційну для надання первинної допомоги облаштовували де прийдеться: у гаражі, в боксі колишньої військової частини. Все розташовували під рукою, щоб можна було будь-якої миті швидко зібратися. Бувало, у госпіталь поранених не могли вивезти кілька годин, тому життєдіяльність треба було підтримувати на місці, своїми силами.
Проблем із медикаментами, дякуючи волонтерам, не мали, натомість були великі негаразди з транспортом: машини – старі, ламаються, без спеціального медобладнання, дуже вразливі. Тому поранених найчастіше вивозили на БМП, у тісному непристосованому відсіку для десанту.
Довелося майору Світличному побачити відступ наших воїнів, прорив ворожого кільця і загрозу оточення. Тоді медичний екіпаж у першу чергу відправив у тил поранених, а сам пробивався разом із бійцями. Скільком сотням чи тисячам наших солдатів лікар надав допомогу – годі й порахувати. А смуток від втрати побратимів не забудеться ніколи. Згадує лікар чернігівця Віталія Рябого, майора Деркача з Гончарівського, який разом із водієм підірвався на міні, Анатолія Буряка, якому не судилося перепливти Сіверський Донець…
– Після виходу з оточення нас відправили на відпочинок до Чугуєва, – продовжує розповідь Віталій Світличний. – Хлопці потомлені, виснажені, а за кілька сотень метрів від нас – полігон, де цілодобово йдуть навчальні стрільби, не можна заснути. Хіба в такій обстановці реабілітуєшся? Аби генерали хоч раз «відпочивали» під вибухи, то, може, дещо розуміли б. У нас немає проблем із солдатами, обороняти Україну є кому. Наші бойові офіцери вміють командувати не лише ротами, вони можуть керувати арміями. Вважаю, що саме такі повинні бути в Генеральному штабі, а не ті, що понад 20 років руйнували армію.
Незважаючи на війну, керівник медекіпажу навчався – слухав курси з тактичної медицини, які проводили в Дніпропетровську інструктори з США. Там дізнався, що американські військові медики мають пристрій, з допомогою якого ставлять крапельницю в кістку, якщо пошкоджені вени на кінцівках. Від українських меценатів-організаторів семінару отримав тактичний ранець із медикаментами, але, на жаль, без згаданого пристрою. Високо оцінив лікар Світличний і НАТОвський кровоспинний засіб Celox, який постачали волонтери: він діє миттєво і не припікає краї рани, на відміну від російського «Гемостопа».
– Під час війни в Афганістані американці могли вивезти вертольотом пораненого з поля бою за 15 хвилин, – розповідає Віталій Вікторович. – Горці не стріляли по червоному хресту. А наш ворог – жорстокий і цинічний, для нього не існують ніякі міжнародні норми, він навмисно цілить у медичний транспорт і в медиків. Тому ми не носили пов’язки, щоб не бути мішенями. Я вважаю, що на передовій не повинно бути лікарів, бо це нераціонально – лише парамедики (люди до автоматизму навчені надавати першу допомогу). Лікарі мають працювати в операційних і стаціонарах, надаючи висококваліфіковану допомогу. А в польових умовах важлива оперативність.
– Якби не підтримка земляків, – говорить Віталій Світличний, – то воякам танкової бригади було б набагато тяжче. А так – ліс для перекриття бліндажів надав Корюківський лісгосп, дровами на всю зиму забезпечили сосницькі лісівники, місцеві волонтери передавали, крім харчів, бушлати і взуття – шиті бурки. У них цілу зиму мій екіпаж і ходив.
Що на війні найтяжче? Не впускати у серце ненависть, залишатися людьми. Ми воюємо тому, що любимо свою родину, рідну землю, країну, а не тому, що когось ненавидимо. Адже війна все одно скінчиться, а ненависть у серці приживеться і перейде на інший об’єкт. А це – неправильно, недобре, і про таке потрібно говорити дітям. Коли я зустрічаюся з учнями Пекарівської школи, що неподалік Сосниці, вони замислюються над моїми словами.

Share on Google Plus